Проблема людини виступає як фундаментальна ф-ка проблема. Людина – унікальне творіння природи, суспільства і самої себе. В історії філософської думки сформувалась спеціальна дисципліна – ф-ка антропологія, тобто філософське вчення про людину.
Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу Існування І перспектив розвитку - здавна предмет зацікавленості людей та філософських роздумів .В Історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини - натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'яз ку людини та природи, І Ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї
У ф. Стар. Китаю, Індії, Греції панує космалогізм у розумнні людини як форми прояву натуралізму Людина сприймається як частка космосу. Демокріт підкреслював у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою І людина – мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими Істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ . У давньокитайській ф. вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності Звідси І висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство) Розуміння людини як самостійного активного Індивіда - здобуток значно пізніших часів (вчення Ян Чжу, Мо-Цзи тощо)
У V ст у творчості софістів, людина розглядається в умовах соціокультурного буття, це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом моральпо-правових норм. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності.
Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, па душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом Ідей І світом речей. Сократ закликас пізнати самою себе Але пізнати не означає сприйняти вже готову Істину Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну Істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного Індивіда.
В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом внутрішнім І зовнішнім, але у самій душі, яка складається Із пристрасті, мужності та духу Дух - божественна частка душі Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного Існування до справжнього безтілесного Платонівський дуалізм душі І тіла став визначальною Ідеєю для розуміння людини в Ідеалістичній філософії Заходу І зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст Основний недолік Ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище Платоп вважав, що призначення людини - пізнавати наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків що в світі Ідей Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре.
|
